«Квест, який потрібно пройти». Мешканка Донбасу ділиться досвідом вимушеної еміграції

Повномасштабна війна змусила шукати прихисток за кордоном мільйони наших співвітчизників. Щоб добре почувати себе у чужій країні, потрібно швидше інтегруватись до місцевого соціуму. Як це зробити найбільш безболісно, ​​розповідає мешканка Донецької області, яка зараз перебуває у Литві.

Не думала їхати, але довелося

Наприкінці лютого покровчанка Марина Голуб мала переїхати до Одеси. Там на неї чекало нове життя та квартира у щойно збудованому житловому комплексі з видом на море. Напередодні від'їзду, а його було призначено на 25 число, до Марини прийшла подруга, вони пили чай та обговорювали плани на майбутнє. Усі мрії перекреслила війна. Якийсь час вона з шестирічною донькою та мамою, яка нещодавно перенесла інсульт, залишалася в Покровську. Але після першого ракетного обстрілу вирішила виїхати за кордон.

Виїжджати не хотілося, але Марина розуміла, що з малорухливою мамою по тривозі до підвалу не набігаєшся. Після третьої спроби вони всі покинули і вирушили до невідомості. Дорога була складною і обійшлась дорого. Марина разом із донькою могла сісти у безкоштовний евакуаційний потяг до Львова, але що робити з напівпаралізованою мамою? Тож довелося платити перевізникам.

«У моїй покровській квартирі так і залишилися мішки з одягом та всякою всячиною. Життя різко змінилося, Одеса пішла у минуле. Кордон з Польщею ми перетинали пішки. Мама на інвалідному візку з ходунками, яка тримала на колінах кішку. Ярина з валізою на коліщатках та дитячим наплічником. І я з двома сумками у руках. Ось і все, що ми змогли врятувати із минулого життя», – згадує Марина.

Вона зізнається, що страх потрапити під обстріл був настільки великий, що не розраховувала добратися до кордону. Тож подальших планів не було. У Польщі вони сіли у автобус та поїхали до Варшави. Вперше за багато днів вдалося спокійно заснути. Коли вони дісталися до місця призначення, сім'ю розмістили у таборі для біженців на нічліг. Це був колишній торговий та логістичний центр. На той момент у великому ангарі було кілька тисяч людей.

Підтримка поляків відчувалася всюди. Безкоштовні проїзд, сім-карти польських операторів зв'язку, інтернет, їжа, одяг та взуття. У таборі є можливість прийняти душ і сходити до туалету. Для дітей – солодощі та іграшки. Трохи відпочивши, Марина вирішила їхати до Литви. У мирному житті вона працювала у системі освіти. Якось, в одній із робочих поїздок, познайомилася з литовкою Далею, яка допомогла знайти волонтерів. Ті своєю машиною перевезли родину під Каунас.

Життя в іншій країні

«Нас поселили до себе у будинок прекрасні люди – Дайва та Саулюс. Небайдужі сусіди забезпечили речами та продуктами. У центрі для біженців ми стали на облік та отримали безкоштовні проїзні Каунасом. Невдовзі Ярина пішла до місцевої школи, а я – на курси вивчення литовської мови. Розуміла, що ми тут затримаємось надовго, адже дітям та старим на війні робити нічого. Це позиція, яку я не приховую, тому вирішила якнайшвидше вивчити мову і знайти роботу», – каже Марина Голуб.

Треба було освоюватися в незвичному середовищі і починати довелось з побутових дрібниць. Де купити продукти, за які гроші, як звикнути до європейських цін. Виручали супермаркети, де також як в Україні є система знижок та розпродаж. За словами Марини, краще мати при собі невеликий грошовий запас на місяць-два, але й без цих грошей європейці не дадуть померти з голоду на початку.

Найскладніше з житлом. У Європі орендована квартира обійдеться 300-500 євро на місяць. Якщо пощастить, та притулок дасть литовська родина, то держава частково відшкодовує витрати на комунальні послуги. Наприклад, сім'я, в якій живуть Марина з мамою та донькою, отримує щомісяця 250 євро компенсації. Є й ті, хто оселився у гуртожитках. За словами Марини, на вулиці ніхто не залишиться.

Екстрена медицина для українців безкоштовна, решта послуг – страхова. А вона є тільки у тих, хто при справі. У Литві працювати потрібно хоча б тому, що без офіційного працевлаштування немає можливості отримати медичні послуги І та ІІ рівня. Якщо мати працевлаштована, то автоматичним бонусом іде страхування дитини.

«Наші жінки в Литві вже багато працюють. Хто ким, навіть не знаючи мови. Наприклад, у супермаркетах, де зарплата стартує від 500 євро. Є випадки, коли підприємство бере на роботу та безкоштовно надає житло. Дуже зручно, коли кілька мам об'єднуються і винаймають одну квартиру або будинок на всіх. Так дешевше і за дітьми можна по черзі наглядати, доки хтось працює», – ділиться секретами життя у Литві Марина.

Що стосується грошової допомоги для біженців, то тут вона виплачується лише один раз і сума змінюється залежно від міста. Після отримання дозволу на проживання в країні, існує щомісячна допомога на дітей у розмірі 80 євро. Одразу після постановки на облік у центрі для біженців видають продовольчі картки на 115 євро, потім ще раз на 30 євро. І це все.

Марина зазначає, що мовних курсів також практично немає. Мову можна вивчити, спілкуючись з литовцями, і вона дуже складна. Дитячих садків мало, але українських дітей приймають, якщо мати знайшла собі роботу. У школі діти мають можливість п'ять годин на тиждень вивчати литовську мову. Також можна після основних занять проходити українську програму онлайн.

Чи можливо працювати за фахом

Через два місяці після приїзду до Литви наприкінці травня, Марина Голуб вийшла на роботу. До її обов'язків входять заняття з дітьми з України. Про вакансію вона дізналась від працівників відділу освіти. Контракт спочатку був на три місяці, потім його продовжили до березня 2023 року – час, коли спливає вид на тимчасове проживання.

«Щойно я приїхала до Литви, відразу ж стала на облік до Центру зайнятості. Але паралельно шукала роботу самостійно. Звернулася до відділу освіти Каунаського району, особисто ходила до директора школи, де навчалася моя дочка. Було зрозуміло, що в країну приїхало дуже багато дітей з України, а отже, будуть потрібні педагоги, які зможуть із ними працювати», – ділиться Марина Голуб.

Щоб отримати бажану роботу, їй потрібно було підтвердити українські дипломи. У Литві це можна зробити за спрощеною процедурою, яку запровадили після 24 лютого 2022 року, що вигідно відрізняє країну від інших європейських держав. У середині квітня Марина відправила два свої дипломи на підтвердження, а вже за місяць отримала документ, який дає право працювати у школах Литви навіть без знання державної мови.

Працює вона на одну ставку по 25 годин на тиждень. Після всіх відрахувань на руки виходить близько 1000 євро. Для місцевих – це нормальна заробітна плата, на яку цілком можна прожити. Є можливість також трохи подорожувати країною, відвідувати культурні заклади, купувати новий одяг, адже Ярина, як і всі діти, дуже швидко росте.

Поради для тих, хто хоче знайти притулок у Литві

Пані Марина зазначає, що всі українці, які на початку війни приїхали до Литви, рятуючись від війни, отримали тут допомогу: «Знаю, що литовські волонтери забирали українців на польському кордоні. Дехто навіть вивозив людей безпосередньо з України. Литовці дуже сильно допомагали та допомагають нам. Якщо є бажання знайти тут притулок, це можливо».

Як людина, котра вже має досвід життя за кордоном, Марина Голуб погодилася дати кілька порад для тих, хто ще не наважився їхати і планує зробити це найближчим часом. А європейці прогнозують другу хвилю тимчасової еміграції. Зима вже близько, а Росія постійно наносить удари по українській енергетичній інфраструктурі:

Порада перша: «Завжди думайте про дітей. Їхня безпека понад усе. Не бійтеся. Якщо ви вирішили перетнути кордон – робіть це».

Порада друга: «Краще мати із собою хоча б 500-600 євро (не потрібно їх витрачати, просто необхідно мати запас грошей для того, щоб не нервувати). Закордоння на першому етапі допоможе з продуктами, речами, житлом. Тому надто багато речей не беріть».

Порада третя: «Документи необхідні по максимуму. Дипломи, паспорти, свідоцтва, право власності на житло. Вони стануть у пригоді».

Порада четверта: «Якщо у вас є сили працювати – працюйте. Краще з тих 500 євро, які ви привезете із собою як недоторканний запас, нічого не взяти, а навпаки примножити. Скільки ви будете в іншій країні – невідомо.

Порада п'ята: «Дітей відразу віддавайте в дитячі садки та школи. Вони втомилися від «дистанційки», їм потрібна соціалізація та інтеграція».

Порада шоста за своїми особистими спостереженнями: «Якщо ви приїхали в країну колишнього радянського союзу чи соціалістичного табору, не потрібно вихваляти Сталіна, Леніна, маршала Жукова тощо. Знайте історію боротьби за незалежність України та рідну мову. Бо європейці вас не зрозуміють».

І останнє: «Переїзд до іншої країни – стрес та серйозне доросле рішення. Прийміть це як квест, який потрібно пройти. Пройти заради головного – збереження генофонду України. Однак майте власну думку з цього приводу, оскільки це ваше життя».

Олена Єрмоленко, для «ОстроВа»